Українська література

Тема уроку: Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях письменника. Психологічна новела «Intermezzo». Автобіографічна основа. Поетика імпресіонізму    Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 (за старим стилем – 5) вересня 1864 року на околиці міста Вінниці, де під ту пору мешкали його батьки. Кажу “під ту пору”, бо переїжджати родині доводилося часто. Батько Михайло Матвійович – невисокого чину службовець, “губернский секретарь” – був людиною доброю й чесною, а таким на державній службі в Російській імперії доводилося сутужно. До того ж, гнутися перед “благородієм” не вмів і утисків та несправедливостей від начальства терпіти не бажав, так що міняти місце роботи мусив усе частіше й частіше, а з ним по селах, містечках і містах мусила переїжджати й сім’я. “Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у м. Вінниці, – згадував письменник, – а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі”.

     На дванадцятому році життя Михайло Коцюбинський, закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де тоді мешкала його родина, вступає в Шаргородську духовну семінарію – бурсу. “Після реформи освіти 1866 – 1867 рр., – розповідають автори дослідження про життя й творчість письменника “Слідами феї Моргани” Ю. Кузнецов і П. Орлик, – у школах було скасовано “волосодраніє”, “вуходраніє” і вистоювання на гречці. Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще мало чим відрізнялася від описаної Помяловським. Лекції обмежувалися самими запитаннями й відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки – арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші – учні бачили крізь вузеньке “віконце” підручника, який змушені були завчати майже напам’ять”.

    Тим не менше, бібліотека при бурсі таки була, й Михайло був її частим відвідувачем. А відтак познайомився з місцевим священиком, у якого була гарна власна бібліотека, й знайдені у ній оповідання Марка Вовчка й Шевченків “Кобзар” справили на хлопця величезне враження й остаточно направили його на український шлях. Також там були праці Л. Фейєрбаха і Ш. Фур’є, знайомство з якими всерйоз розбурхало внутрішній світ юного М. Коцюбинського. Пізніше він так згадував про це: “Читання настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом”.

      1880 року він закінчив Шаргородську бурсу, й відтак вирушає до Кам’янця-Подільського, маючи намір вступити до університету. Там він знайомиться з так само мислячими юнаками, семінаристами й ентузіастами-народниками. Кам’янець тоді був одним із центрів культурного й політичного життя в Україні, й середовище для сприйняття новітніх ідей там було неабияке. Функціонувала навіть так звана “Подільська дружина” – невелика група семінаристів, які 1 березня 1882 року, в річницю вбивства російського царя Олександра II, організували зібрання й ухвалили відозву, в якій схвалювали це вбивство “царя-ката”. На організаторів, звичайно ж, донесли в поліцію, почалися арешти й слідство. Сам Коцюбинський, звичайно ж, на цьому зібранні не був, але з багатьма дружинниками приятелював, тож і він втрапив на око поліції.

  Нарешті, поки що під впливом Панаса Мирного, пробує писати й сам – 1884-им роком датоване його оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”. Згодом створює ще кілька оповідань та низку віршів. Тим часом поліція 11 березня 1886 року встановлює за ним негласний нагляд – адресу молодого письменника виявлено в записниках чергових заарештованих революціонерів, до яких він, утім, мав доволі опосередковане відношення. Були й серйозніші причини пильного зацікавлення властей його особою: активність Коцюбинського в українському народницькому русі…

   Зрештою, поліційний нагляд не перешкоджав участі письменника в громадському житті – 1888 року його навіть обирають “гласним” Вінницької міської думи. Не завадив він відтак і закордонній мандрівці Коцюбинського – в окуповану Австро-Угорщиною Галичину, де 13 квітня 1890 року на сторінках львівського дитячого журналу “Дзвінок” відбувся дебют молодого письменника – публіковано його вірш “Наша хатка”. В Галичині М. Коцюбинський знайомиться з Іваном Франком, редакторами львівських газет і журналів, налагоджує творчі контакти, – адже на території України, окупованій Росією, було заборонено взагалі будь-що друкувати українською мовою; австро-угорський ж режим, на відміну від абсолютно деспотичного російського, був дещо ліберальнішим. Протягом 90-их років у галицьких “народовських” виданнях – “Дзвінку”, “Правді”, “Зорі”, “Буковині”, “Бібліотеці для молодіжі” та ін. – публікуються його дописи, статті, переклади, ще кілька віршів, але справжню увагу читача привертають оповідання для дітей “Харитя”, “Ялинка” й “Маленький грішник”. 29 жовтня 1891 року Михайло Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі й відтак два роки працював домашнім вчителем у бухгалтера цукрового заводу К. Мельникова в селі Лопатинцях, де й написав “Харитю” та “Ялинку”.

   1890-і роки були періодом становлення Михайла Коцюбинського як оригінального українського письменника; він відшліфовує свою імпресіоністичну творчу методику й успішно береться застосовувати її до художнього осмислення різних сфер тогочасної дійсності. Однак часу для занять літературою він практично не має – після того, як у 1886-му році помер батько, на нього повністю лягла відповідальність за утримання чималої родини. Тож сповнений творчих ідей письменник мусив шукати сталого заробітку, якого літературна праця не давала. Вихід у принципі був лише один – державна служба. Якраз під ту пору створюються так звані філоксерні комісії, які займалися боротьбою з хворобою винограду філоксерою, й Михайла Коцюбинського влаштували в одну з них. У червні 1892-го року він отримав посаду розвідувача такої комісії – з місячною платнею 40 крб., помешканням та артільним харчуванням – і на цілих три роки виїхав у Бесарабію.

    У 1896 році Михайло Коцюбинський одружується з Вірою Устимівною Дейшею, яка походила з давнього українського дворянського роду. Вона закінчила Бестужевські курси в Петербурзі й працювала викладачкою французької мови в Чернігові, де й познайомилися молодята. Звичайно ж, письменник намагається знайти більш сталого осідку, ніж робота у філоксерній комісії – хочеться звичайного родинного затишку, спокійної роботи, котра не вимагає втомливих дальніх мандрів. Хочеться, врешті-решт, мати змогу не похапцем, а бодай більш пильно зосередитися на творчості. Але стається не так, як хочеться – ще рік йому доводиться вишукувати обридливу філоксеру, на цей раз уже в Криму, де запропонували трохи більший заробіток. Знайомиться з життям кримськотатарського народу, пише новелу “Пе коптьор” – ще з молдавського життя, а кримськотатарську тему він введе в українську літературу вже через кілька років у новелах “В путах шайтана” (1899), “На камені” та “Під мінаретами” (1904). Як зазначають у згадуваній вже книжці “Слідами феї Моргани” Ю. Кузнецов і П. Орлик, “уривками, виносивши в голові сюжет, Коцюбинський майже без чернеток (на це також потрібен час) хапається за писання і живе надією, що життя якось владнається і в нього з’являться більші можливості віддатися красному письменству. Тому він не припиняє спроби знайти постійне місце”.

Лише наприкінці 1897 року Михайло Коцюбинський отримав посаду діловода при Чернігівській земській управі й зміг переїхати до Чернігова. Нова робота, хоч і була більш відповідною його характерові, займала дуже багато часу й добряче втомлювала, так що на творчість залишалися хіба вечори. Та все ж усталилося нарешті життя; дружина Віра Устимівна, розумна й освічена жінка, зуміла створити теплу сімейну атмосферу, необхідні умови для письменницької праці чоловіка. “Ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюсь”, – писав він їй у листі.

   1899 року у Львові виходить перший том оповідань Михайла Коцюбинського “В путах шайтана”, наступного року другий – “По-людському”. Творчість письменника здобувається на справедливо високу оцінку читачів і критики. Зокрема, Іван Франко у відомій статті “З останніх десятиліть XIX віку” називає Коцюбинського одним із найкращих новелістів: “Його оповідання пливе натурально і свобідно, мов репродукція голої дійсності без ніякої примішки творчості. Стиль його простий, без жодної форсованої штучності, без риторичних ефектів… Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя. Отим-то його оповідання, даючи нам образи не торканих досі українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту і як вияви симпатичної і високо розвинутої душі”.

   Доля відвела Михайлові Коцюбинському в ХХ столітті всього тринадцять років життя і праці, але скільки за цей час встиг зробити письменник. І не лише у творчості, а й у справі громадській, причому в умовах, коли російським окупаційним режимом переслідувалося все, що мало хоч найменший стосунок до українського суспільного й культурного розвою – була заборонена українська книжка, преса, театр, навіть мова.

     Наприкінці життя його мрія віддатися власне літературній праці й покинути ненависну “бюрову” роботу нарешті зреалізувалася – 1911 року “Товариство прихильників української науки і штуки” призначає йому довічну пенсію 2000 крб. на рік. Але недовго вже судилося йому скористатися з омріяних нормальних умов праці – здоров’я залишається все менше. Лікарі констатують у письменника грудну жабу на ґрунті сердечної перевтоми. Він ще лікується в Києві у клініці професора Образцова, але й це вже не допомагає – 12 квітня 1913 року на 49-ому році життя Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника, як він і заповідав, у Чернігові, в Троїцькому гаї, на Болдиній горі – в цьому мальовничому місці він найбільше полюбляв відпочивати.

                                           НОВЕЛА “INTERMEZZO”
    Психологію роздвоєння людського “Я”, внутрішній конфлікт Коцюбинський відтворює вже в оповіданні “Лялечка”. Але найяскравіше цей конфлікт показано в етюді “Цвіт яблуні”. Тут бачимо, так би мовити, кульмінаційну точку людської драми. В наступних твоїх творах – оповіданні “В дорозі” (1907) та новелі “Intermezzo” (1908) – письменник зображує процес висвітлення “травмуючого матеріалу” з надр підсвідомості. Тут роздвоєння “Я” ліричного героя між “Я”-громадським обов’язком та “Я”-особистими потребами також є основою розвитку внутрішнього сюжету. Коцюбинський показує психічний процес звільнення від комплексу вини “Я”-особистого перед “Я”-громадським. У новелах 900-х р. письменник піднімається до постановки філософських проблем сенсу буття, ієрархізації ціннісних орієнтацій, поведінки людини в критичних і кризових ситуаціях.

         Роздвоєння особистості героя, якому Коцюбинський приділяє значну увагу (скажімо, “В дорозі”, “Невідомий”, “Коні не винні” та ін.), стає тим важливим чинником, якому підпорядковується імпресіоністична концепція кольорів. Письменник досягає потрібного художнього ефекту саме через поєднання контрастних почуттів і кольорів. У новелі “Цвіт яблуні” – це світло і тінь, що передають роздвоєне “Я” героя; в “Intermezzo” – образи природи і внутрішні відчуття, передусім сонце і втома.

       Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в “Intermezzo”. Написана вона ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд зорових картин, створених словом, які передають враження героя від навколишнього і водночас його внутрішні переживання. У цій же новелі помітні елементи символізму (назви “дійових осіб” виступають символами психодуховних процесів героя). Замість традиційного подієвного сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) письменник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають творові жанрових ознак поезії в прозі.

    На перший погляд, новела “Intermezzo” становить майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рослин, птахів, тварин – це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, то відбуваються в душі героя. Цікаво, що в цьому творі, який аж ніяк не є драматичним, Коцюбинський визначає “дійових осіб”. Отже, дійові особи – це засіб художньої умовності. Для чого він письменникові? Щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носіями якої виступають “дійові особи” – “ниви у червні”, “сонце”, “зозуля”, “жайворонки”, та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути і сцена. Сцена – це душа ліричного героя з її болями і радощами, з утомою і надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. “Погаси сонце й засвіти друге на небі” – звучать його слова, як виплеск зливи переживань. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов’язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми – соціального (художник і суспільство) та психологічного (переживання на межі душевних сил) характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: “моя утома”, “людське горе”, “три білих вівчарки”, “залізна рука города” і “ниви у червні”, “зозуля”, “жайворонки”, “сонце”. Їх конфлікт створює ту багатозначність символів, які дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто і природа, краса природи і нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у світі й суспільстві.

      Домашнє завдання

Вивчити біографію письменника, прочитати новелу «Intermezzo».
                                                                                                Викладач       Ташликович М.М.