Історія України

Тема: Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості. Л.Лук’яненко.

valyakodola.ucoz.ru › publ › giperuroki › tema_4_opozicijnij_rukh_v_ukrajini_v_sere…

Основні дати: 1958—1961 рр. — Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); 1959—1964 рр. — Клуб творчої молоді в Києві; 1964—1967 рр. — Український національний фронт; вересень—грудень 1965 р. — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

1. Чому можна стверджувати, що наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років українська культура зазнала відродження?

2. Назвіть здобутки українських вчених.

3. Хто такі шістдесятники? Яка їх роль у розвитку української культури?

4. Чи можна стверджувати, що освітня реформа 1958 р. сприяла русифікації?

1. Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій половині 1960-х років ХХ ст.

Дисидентство — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося,— все це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

З поразкою збройної боротьби ОУН—УПА український національно-визвольний рух не припинився, він лише набув нових форм. У другій половині 1950-х років в Україні в різних містах починають спонтанно виникати підпільні групи та організації, які намагаються набути струнких організаційних форм і розгорнути пропагандистську діяльність з метою залучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу. Однією з найпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення і поширення листівок, наклад яких складав декілька тисяч.

Інша організація, що діяла у Львові,— Український національний комітет, нараховувала 20 активних учасників. Керівниками і організаторами групи були Б. Грицин та І. Коваль. Вона намагалась створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді й організації легальних форм боротьби. У програмі групи проголошувалося:

1. Повна національна незалежність.

2. Український уряд, вибраний народом.

3. Українські суверенні границі.

4. Ліквідація колгоспної системи.

5. Проведення нової аграрної земельної реформи.

6. Запровадження нового законодавства.

7. Виселення за межі держави всіх інших націй.

8. Українська національна армія.

9. Розроблення нової конституції.

10. Свобода слова і друку.

Група проіснувала з 1958 по 1961 р., потім була викрита, а члени її засуджені. У своїй діяльності група намагалась об’єднати всі існуючі підпільні антирадянські групи.

У 1961 р. відбулась спроба організувати в с. Золотники Тернопільської області Українську національну партію. Ініціатором створення УНП був Є. Гогусь, колишній остарбайтер, вояк дивізії СС «Галичина». Своєю метою УНП проголошувала створення незалежної України. Учасники УНП покладали надії на міжнародний конфлікт і вступ на територію України іноземних військ. УНП практично нічого не встигла вчинити. Учасники групи були засуджені до максимальних строків ув’язнення.

Однією з найбільш теоретично підготовлених була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що утворена у 1958 р. на чолі з юристом Л. Лук’яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту. Першочерговим завданням групи було вироблення ідейних засад руху. Серед учасників групи не було єдності у цьому питанні. Одні пропонували марксизм-ленінізм, інші категорично це відкидали. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою. Спілка мала політичну програму і об’єднувала близько 30 членів.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («Справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук’яненка засудили до розстрілу, інших членів спілки — на різні строки ув’язнення (від 10 до 15 років). Згодом смертну кару було замінено 15 роками ув’язнення.

Найбільшою і найкраще теоретично і практично підготовленою підпільною організацією був Український національний фронт (УНФ). Він об’єднував майже 150 чоловік. Створення УНФ пов’язане з Д. Квацком. Організація уявлялась як широкий загальнонаціональний і антиколоніальний рух. Діяльність організації розпочалася з випуску самвидавом журналу «Воля і Батьківщина». За 1964—1966 рр. було видано 16 номерів журналу, 96 примірників. Напередодні ХХІІІ з’їзду КПРС УНФ звернувся до його учасників з меморандумом. Проте цей факт було приховано від учасників з’їзду. Було створено програму і статут організації. Головною метою проголошувалось здобуття незалежності України. Діяльність УНФ збагатила український рух новими ідеями і сприяла розвитку суспільно-політичної думки. Так, діячі УНФ вважали необхідним об’єднання всіх національних рухів країн Східної Європи в боротьбі проти Московського поневолення. Новацією було те, що у своїй боротьбі український рух повинен апелювати до світової громадськості. У боротьбі за незалежність потрібно об’єднати всі сили, що мають спільну мету, незалежно від ідеологічних розбіжностей. Боротьбу повинен очолити всеукраїнський рух. Згодом ці ідеї були реалізовані в діяльності УГГ, НРУ.

За звітами КДБ, у другій половині 1950-х років в Україні було викрито близько 50 антирадянських груп у різних регіонах України (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та інші області).

Всі ці групи та організації започаткували новий етап національно-визвольної боротьби, який взяв за основу ненасильницькі методи.

Інша течія, з якої згодом формувався дисидентський рух, був рух молодої творчої інтелігенції — шістдесятників.

У Києві вони об’єдналися у Клуб творчої молоді (1959—1964). У 1962 р. подібний клуб «Пролісок» виникає у Львові під керівництвом М. Косова. Його учасниками були брати М. і Б. Горині, І. Гель, М. Осадчий, І. Стасів, І. Калинець, Г. Чубай, С. Шабатура, М. Зваричев.

Поїздки з творчими вечорами, виставами членів клубів сколихнули громадськість. Творча молодь починає згуртовуватися в Харкові, Черкасах, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

Виявом творчої віддачі шістдесятництва і матеріально, і духовно став самвидав.

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чорні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юристів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» тощо.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світличний. Він поставив собі за мету створити альтернативну офіційній українську літературу.

Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернення до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистостях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького у політичне русло.

Причини появи дисидентського руху.

1. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи.

2. Активізація духовного життя суспільства.

3. Згасання збройної боротьби ОУН—УПА.

4. Антитоталітарний, антирадянський рух у країнах Східної Європи, зокрема, Угорська революція 1956 р.

Джерелами формування дисидентського руху стали:

1. Підпільний рух, який став спадкоємцем діяльності ОУН—УПА, але відмовився від збройних методів боротьби.

2. Робітничий і страйковий рух.

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти дій міліції щодо свого товариша, молодого будівельника, які призвели до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. У той самий час подібний випадок мав місце у м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники взяли участь у страйковому виступі у зв’язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева і обласна влада намагалися заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони висували, були виконані.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махінацій керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк у зв’язку з підвищенням цін на продукти харчування. Того ж року робітничі заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції. Але загалом у цей період робітничий рух носив неорганізований, стихійний характер.

3. Діячі дисидентського руху.

Левко Лук’яненко

Народився у 1927 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись з місцевим населенням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність України. У 1958 р. він разом з Іваном Кандибою (теж юрист) заснували осередок Української робітничо-селянської спілки. Л. Лук’яненко разом зі Степаном Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за незалежність України.

У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в камері смертників страту було замінено на 15-річне ув’язнення. Після повернення з ув’язнення він продовжив боротьбу за незалежність України, став одним із засновників Української гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У січні 1989 р. повернувся в Україну, очолив Українську гельсінську спілку. У 1990 р. був обраний народним депутатом. У цьому ж році очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 рр. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. З 1994 р. — знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні.

Бесіда за запитаннями.

1. Які причини виникнення дисидентського руху?

2. Назвіть підпільні антирадянські організації, що діяли в 1950—1960-ті роки.

3. Чим був викликаний робітничий рух у 1960-ті роки?

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї історії СРСР, протестуючи проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Д/З:   опрацювати підручник      О.В. Гісем, О.О. Мартинюк. Історія України, §9, ст.65-72.